Четвертий рік поспіль у складі відбіркової комісії найбільшого конкурсу України для медійників «Честь професії» працює доцентка кафедри журналістики та філології факультету ІФСК СумДУ, медіаекспертка інституту демократії імені Пилипа Орлика Алла ФЕДОРИНА.

Наразі відбіркова комісія завершила свою роботу і почався наступний етап – робота журі, яка визначить переможців.

Варто зазначити, що конкурс-2024 побив попередні рекорди з кількості отриманих робіт – нині організатори мають 1240 надісланих матеріалів: 990 у основних і 250 у спеціальних номінаціях. Минулого року їх було 1037: 871 та 166 відповідно.

Найбільше робіт надіслано на номінацію «Найкращий репортаж», яку й оцінювала доцентка нашої кафедри. Як працювалося над відбором? – запитуємо Аллу Федорину.

– На конкурс репортажів надіслали 244 матеріали – текстових, аудіо та відео. Над ними працювали кілька членів відбіркової комісії, тому мені за два тижні потрібно було прочитати чи переглянути 80 робіт. Деякі невеликі, деякі – до 50 хвилин відеоформату. Тому сказати, що це було просто, не можу. Однак найбільша проблема була не в кількості. Розумієте, який зараз час і, відповідно, яка тема переважала у репортажах. Були, звичайно, й матеріали, зроблені, як то кажуть, «із холодним серцем», такі й сприймалися відповідно – як виріб на конвеєрі. Але були такі, після яких мав зробити паузу, піти хоч чашку якусь помити чи ще щось зробити, бо сприймати таке важко. Розумієш, що журналістам, які збирали фактаж і писали ті матеріали, було непомірно важче, страшніше, було небезпечно. І розумієш, як ми повинні бути вдячні тим професіоналам, які не лише розповідають про реальність сьогодення, а й роблять важливу роботу з фіксації злочинів, що коїть росія на нашій землі з нашими людьми.

Багато хороших матеріалів, які показують справжню війну, не прикрашену «єдиним марафоном» чи «диванними» експертами. І репортажі з «нуля», і супровід саперів на розмінуванні, і свідчення полонених, і важкі будні стабілізаційних пунктів, і трагедії переселенців, і робота волонтерів, які шукають останки, щоб рідні могли принаймні поховати їх і отримати можливість поплакати над могилою… Дивлячись це, бачиш водночас справжню роботу воєнних журналістів. І розумієш, що, всупереч загальному песимізму щодо професії, журналістика все ж є, і вона важлива для суспільства.

Було немало робіт, які просто не могли пройти далі. Слабші професійно, або й сильні, але – не репортажі. Бо ж номінація має чіткі вимоги, яких слід дотримуватися і учасникам, і, відповідно, членам відбіркової комісії та журі.

Якщо події розказані дуже цікаво, але – людиною, яка пережила їх пів року тому, то, згодьмося, це не репортаж, а інтерв’ю. Ще були життєві історії, звіти, нариси… Тобто інші жанри, які не проходять у цій номінації. Два чи три матеріали були такі, що аж шкода було їх залишати «поза грою», але… Тому раджу студентам усе ж вчитися й розумітися на жанрах.

Так що свою роботу ми зробили. З 80-и матеріалів я відібрала для наступного етапу 31, – за умовами, слід було залишити 25-35. Тепер слово – за журі. А 30 травня має відбутися оголошення переможців і їх нагородження.