Студенти-другокурсники спеціальностей «Журналістика» та «Реклама і зв'язки з громадськістю» кафедри журналістики та філології СумДУ зібралися до Дня Перемоги в літературній вітальні, щоб згадати творчість воєнних авторів.

Війна – це не лише постріли та страх. Це ще й творчість. Незчисленну кількість віршів, прозових творів, пісень створили «солдати слова» у роки війни. Хтось був очевидцем або учасником війни, хтось чув про неї зі слів близьких. Так чи інакше, страшні 40-і роки минулого століття навічно закарбувалася в мистецтві слова.

Розпочала літературний вечір організатор заходу, доцент кафедри журналістики та філології Ірина Жиленко, зачитавши уривок із поеми Маргарити Алігер «Зоя». Історія юної незламної Зої Космодем’янської відома багатьом з дитинства. Ірина Рудольфівна зачитала найбільш емоційний і трагічний третій розділ, у якому розповідається про останні години життя героїні:

Это было все на самом деле, и она была одна, без нас. Где мы были? В комнате сидели? Как могли дышать мы в этот час?..

Тему жінок на війні продовжили студентки групи РК-41 Яна Коваленко та Марина Молчанова. Дівчата поділилися враженнями від твору Бориса Васильєва «А зори здесь тихие». Студентки помітили, що це особливий твір: повість про війну написана без зайвої сентиментальності, у жорсткій лаконічній формі. У кожної з героїнь повісті (та хіба ж тільки у цих дівчат?…) були свої надії, їхнє життя мало скластися інакше. У війни були інші плани, і так вийшло, що всі вони зустрілися в одному взводі, під началом старшини Васкова. Війна зробила так, що кожна героїня Васильєва проявила себе як істинна Героїня.

Разом із учнями 9-Б класу, героями повісті Бориса Васильєва «Завтра была война», мріяла й розчаровувалася Олександра Лугова (РК-41), яка помітила, що у творі багато автобіографічного. Ми поступово дізналися історії життя всіх учнів: їхні характери, почуття, думки. Всі вони такі різні, але єдині в одному – їхні життя зруйнувала війна. «Следующий год будет счастливым, вот увидите!» – лунає оптимістична фраза однієї із героїнь, Зіни Коваленко. – «Следующим был тысяча девятьсот сорок первый»…

Наступною сторінкою літературного вечора стало оповідання Михайла Шолохова «Судьба человека» (розповідали студентки групи РК-41 Юлія Носаль і Валерія Крупська. На думку дівчат, головний герой втілив долю всього радянського народу: до війни щасливо жив, мав красивих і талановитих дітей, потім був мобілізований на фронт, потрапив у німецький полон і втратив усіх рідних. Також студентки розповіли історію справжнього Андрія Соколова, з якого й написане оповідання. Катерина Савенко (РК-41) вважає найбільш вражаючим епізодом, коли табірний фюрер Мюллер збирається розстріляти Соколова за різкі висловлювання про гітлерівську Німеччину, але гідність і гордість Андрія викликають такої сили повагу в німецького ката, що той відпускає героя назад у барак, ще й дає йому хліб і сало.

Тему солдата на війні продовжила Юлія Павленко (РК-41), розповідаючи про поему Олександра Твардовського «Василь Тьоркін». Тьоркін не шкодує поту й крові заради батьківщини, уміє знаходити вихід із скрутного становища, жартома скрашує фронтові труднощі, грає на гармоні, обожнює музику. Він живе і радіє життю на фронті, де кожен день загрожує стати останнім, де ніхто «не заколдован от осколка-дурака, от любой дурацкой пули».

«Жди меня, и я вернусь…» – цей знаменитий вірша Костянтина Симонова із особливою душевністю зачитав Дмитро Єременко (РК-42). А Москальова Аліна (РК-42) розповіла історію написання вірша. Усі знають традиційне «Жди меня…», а от кому присвячені ці проникливі рядки, знає не кожен. Написані вони для коханої поета – Валентини Сєрової. Її віра й кохання під час війни стали для Симонова талісманом. Студентка говорить, війна й кохання несумісні, хоча кохання рятувало на війні від душевної смерті, зігрівало в промерзлих землянках, давало надію смертельно пораненим, спонукало на подвиги.

Уявлення про війну пов’язані з образом чоловіка-солдата, а образ жінки воєнного часу зазвичай відходить на другий план, хоча жінки не лише рятували й перев’язували поранених, а й були снайперами, підривали мости, ходили в розвідку. Про жінок-солдатів розповіла Вікторія Дихнич (ЖТ-41) під враженням від повісті Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». У творі зібрані спогади багатьох жінок-фронтовиків, у яких вони розкривають свої життєві історії, описують побачене на війні. Ці жінки малюють образ війни, у якої зовсім не жіноче обличчя.

Іще говорили про творчість Івана Богомолова, публіцистику Індро Монтанеллі, ділилися історіями прабабусь і прадідусів про війну. Усі зійшлися на думці, що війни мають відійти в історію. Після всього почутого та згаданого в голові ще довго лунає «Ніхто не забутий, ніщо не забуте»…Подвиг предків закарбований і в літературі, і в нашій пам’яті.

Дар’я Кириченко, Артем Прохода (ЖТ-31)