Редактор однієї з найавторитетніших газет світу «Frankfurter Algemeine Zeitung» («FAZ») Вернер Д’Інка та президент Української Академії Друкарства Валерій Іванов розповіли журналістам Сумської області про маркетинг та менеджмент газет у цифрову епоху

Дводенний семінар «Європейські стандарти друкованої преси. Менеджмент та маркетинг газет», організований Академією Української Преси та Фондом Конрада Аденауера, проходив 4–5 грудня в Сумах. На зустрічі побували й викладачі кафедри журналістики та філології СумДУ Юлія Бондаренко, Юлія Козир та Надія Подоляка.

Хоча «FAZ» має світовий авторитет, а німці – найзатятіші читачі газет у Європі (9 із 10 громадян регулярно читають газети), труднощі виживання преси в інтернет-еру торкнулися і її. Як розповів Вернер Д’Інка, для підтримки читацького інтересу до видання редакція ретельно аналізує поведінку, вподобання аудиторії, організовує силенну заходів для потенційних і фактичних передплатників, пропонує різноманітні формати для різних сегментів читачів, приділяє багато уваги спілкуванню з громадськістю. Завдяки цим зусиллям газета має більше мільйона читачів.

Загалом, на думку спікера, «не принципово, будуть газети паперові, електронні чи ще якісь, бо ми продаємо не папір. Ми продаємо новини, коментарі, аналітику».

Крім маркетингових заходів, Вернер Д’Інка розповів також про менеджмент редакції. Щоденна «FAZ» не має головного редактора: керують нею колегіально чотири редактори. У газеті працює близько 300 журналістів. Кожному з них, як вважає Вернер Д’Інка, потрібно приділяти час для індивідуального спілкування, цікавитися, чи комфортно працівник почувається на робочому місці, чи все його влаштовує. Він підкреслив, що новим працівникам важливо давати свободу, не тиснути контролем. Редактор має довіряти журналістові: «Я, наприклад, читаю нашу газету зранку», – тобто вже після публікації. Тим паче не потребує контролю досвідчений працівник: «Як я можу його контролювати, якщо він розбирається у своїй темі набагато краще за мене? … У нас є такий принцип: компетенція вища за ієрархію», – аргументував він.

Сьогодні журналіст у Німеччині, за словами пана Д’Інка, отримує зарплату 3400 євро на місяць – трохи нижчу за середню по країні. При цьому робота не вважається небезпечною для життя. Рівень довіри громадян до газет – 90% (в Україні рівень довіри до мас-медіа в цілому – 18%). Здійснюється ретельний антимонопольний контроль над власністю на медіа.

Несподіванкою для українських журналістів став факт, що в Німеччині не потрібно реєструвати ЗМІ в органах влади. «Ми взагалі вважаємо, що влада має триматися подалі від журналістики», – пояснив редактор. Реєстр видань складає лише асоціація видавців.

На коментарі сумських журналістів про те, як важко працювати в Україні в порівнянні з Німеччиною, Вернер Д’Інка пояснив, що німецьким медійникам такі умови роботи «не впали, як манна небесна». Після війни Німеччина була зруйнована в економічному, військовому й моральному планах. Для відбудови країни потрібні були нові люди, які не мали досвіду роботи за націонал-соціалізму. Тому в країні встановили заборону на журналістську та видавничу діяльність для тих, хто працював журналістом або видавцем до 1945 року.

Юлія Козир, викладач кафедри журналістики та філології СумДУ